Кивот із їхньої парафії передали до Патріаршого собору в Києві. Самі ж вони роками молилися в позичених приміщеннях, а під час пандемії — у саду парафіянина. Тепер у Сан-Дієго постає український храм із п’ятьма банями та хрестами, виготовленими в Україні. За цією будовою — історія громади, яка вчилася знову довіряти один одному, і священника, який серед непевності знаходив сили зробити наступний крок. Про цей шлях адміністратор парафії Святого Івана Хрестителя Чиказької єпархії УГКЦ о. Юрій Сас розповів в інтерв’ю.
Коли парафіяни із Сан-Дієго дивляться трансляції богослужінь із Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві, то мають особливу причину відчувати близькість до нього — кивот, який їхня громада придбала ще 1982 року, передали саме сюди.
Ця історія почалася під час переїзду. Громада залишала старий храм і церковні речі потрібно було спакувати й десь розмістити. Великий кивот також чекав свого місця. Тоді владика Венедикт Алексійчук розповів, що кивот шукають для Патріаршого собору.
«Кажу: „Владико, це дуже добра ідея, але треба поговорити з жертводавцями“. Бо ще були живі люди, які долучилися до його придбання. Коли вони почули, що кивот зі Сан-Дієго буде на престолі нашого Патріаршого собору, що ми матимемо таку духовну єдність, то сказали: „Очевидно, без проблем“», — пригадує о. Юрій.
Із Сан-Дієго кивот вирушив до Чикаго, звідти — до Львова, де відновили позолоту, а потім — до Києва.
«Дуже приємно, коли ми дивимося трансляції з Патріаршого собору, відчувати, що маємо ту єдність із нашою патріаршою церквою», — каже священник.
Тепер церковні речі долають і зворотний шлях — з України до парафії на березі Тихого океану. Для нового храму у Львові вже виготовили престіл. А п’ять бань із хрестами після морської подорожі прибули до Каліфорнії.
Маємо для вас дуже добру парафію, де немає ні церкви, ні людей, ні грошей, ні резиденції, але є можливість збудувати повністю новий Божий храм.
Спершу — зцілити громаду
Отець Юрій родом із с. Павлівка поблизу Івано-Франківська. До церкви його привела бабуся. У 8 років він почав прислуговувати біля престолу, а у 12 уже був дяком у селі.
«Хто з України, той розуміє, що таке бути дяком у 12 років. Це було моє перше служіння: я був присутній на радісних подіях — весіллях, хрестинах, але й доводилося брати участь у похоронах. То була моя перша маленька семінарія, моя перша формація», — розповідає він.
Після навчання і свячень служив у с. Радча. У 2016 році разом із дружиною та двома дітьми переїхав до Сполучених Штатів — родина виграла «зелену карту». Митрополит Володимир Війтишин поблагословив спробу, залишивши можливість повернутися.
«Пам’ятаю, він каже: „Сину, я тебе відпускаю, але спробуй на рік. Якщо щось не вийде, щоб ти завжди мав куди повернутися“. Я не мав жодних попередніх домовленостей із єпископами нашої Церкви в Америці. Приїхав просто як звичайна людина», — пригадує о. Юрій.
Першим місцем служіння стала Північна Дакота — громади нащадків українських переселенців, де вже переважала англійська мова. Її священникові довелося вчити, бо у школі та семінарії вивчав німецьку.
«Я думав, Америка всюди однакова: що Нью-Йорк, що Чикаго, що Лос-Анджелес. А мене відправили на парафію, де люди спілкувалися винятково англійською. Це був мій перший виклик, який я, слава Богу, пройшов», — говорить він.
Згодом з’явилася можливість переїхати до Денвера. Гори Колорадо нагадували йому Карпати, і родина готувалася до нового місця. Та приблизно за два тижні до переїзду пролунав інший дзвінок.
«Кажуть: „Маємо іншу для вас дуже добру парафію, де немає ні церкви, ні людей, ні грошей, ні резиденції, але є можливість збудувати повністю новий Божий храм“. І мені ця ідея якось запала в серце. Ми планували переїхати в українські Карпати американського походження, а тут випала нагода поїхати в Каліфорнію. Я сказав: „Чому ні?“. Сім’я мене підтримала, і ми приїхали сюди».
На місці чекала громада зі складною історією переїздів, фінансових труднощів і втрати власного храму. Земельну ділянку для нової церкви вже придбали, однак до початку будівництва було далеко.
«Коли ми приїхали, мені сказали: „Отче, у нас коштів тільки на два місяці існування парафії“. Я сказав дружині: „Ти дуже не розпаковуй валізи, ми, певно, тут недовго будемо“», — пригадує священник.
Але найпершою працею стало відновлення стосунків. Люди по-різному оцінювали продаж попереднього храму й майбутнє громади.
«Я прийшов на парафію, яка була зранена. Люди були зранені, трохи розсварені. Хтось підтримував ідею будівництва нового храму, хтось казав: чому не залишаємося у старому, можливо, потрібна була реконструкція? Були різні думки. І моїм першим завданням було зцілити, примирити, загоїти», — говорить о. Юрій.
Літургія в саду
Переїзд до іншого місця богослужінь означав для декого додаткові десятки кілометрів дороги. Особливо важко це давалося старшим парафіянам.
«Одна старша поважна пані сказала: „Отче, я вже більше не зможу приїжджати. Я знала дорогу до старої церкви, а до нової вже не потраплю“. Вона не вміла користуватися навігацією. Це було боляче. Ми організували, щоб молодші підбирали старших, аби втримати громаду», — розповідає священник.
Парафію прийняла римо-католицька монастирська каплиця. Життя поступово налагоджувалося. Та почалася пандемія, і приміщення закрили.
«Це був удар, бо після 2 років відбувся маленький перезапуск парафії: почали відновлювати духовне життя, трохи покращився матеріальний стан. І тут довелося служити зі своєї квартири. Пам’ятаю той час перед Великоднем. Сусіди інколи питали: „Юрію, ти працював сьогодні з дому?“» — пригадує о. Юрій.
Священнича «робота з дому» тривала кілька місяців. Однак потрібно було знайти місце, де громада могла би знову збиратися на спільну молитву. Таким місцем став великий сад парафіянина Богдана Княгиницького.
«На Літургіях у нас було 50–60 людей. Стояли в масках, старалися дотримуватися обмежень. Паркінгу не було, і люди мусили заїжджати в сад, паркувати машини між деревами. Я завжди просив, щоб ніхто не побився. І, слава Богу, ми пережили той тяжкий період», — розповідає священник.
Служіння продовжувалося і в інших незвичних місцях.
«Доводилося вінчати людей на березі океану, бо не було церкви. Хрестив дітей у парках. Це нагадувало мені період підпілля нашої Церкви», — ділиться о. Юрій.
Парафія продовжувала жити й поза недільними богослужіннями. На Святвечір шукали приміщення, разом готували страви, діти ставили вертеп. Приходили й українці інших конфесій.
«Ми всі тут, можна сказати, мігранти. В Україні ти маєш родину, а тут — одна сім’я, бо решта рідних залишилася в Україні. Тому й була ідея робити Святвечір разом, щоби було відчуття родини. Люди шукають можливості поговорити українською, поговорити про ситуацію в Україні, просто відчути, що ти не одинокий. Але я дуже радий, що передусім люди шукають Бога. Вони приносять свої переживання, свої страхи, свої молитви до церкви».
Після пандемії громада повернулася до каплиці. Коли згодом знову виникла потреба змінити місце, двері відчинила римо-католицька парафія Святого Вінсента. Там українці моляться, очікуючи завершення будівництва власного храму.
За матеріалами: https://ugcc.ua