Наша преамбула
У час, коли Сполучені Штати Америки відзначають 250 років незалежності, ми, єпископи Української Католицької Церкви у США, пропонуємо ці роздуми про ідеали, на яких заснована Америка, про роль української спільноти, яка вже сто сорок років є частиною історії країни, та про відповідальність кожного покоління американців, зокрема й нинішнього, берегти й оновлювати довірені йому свободи.
Від початку американський експеримент спирався на переконання, що кожна людина наділена невід’ємними якостями й правами лише тому, що вона людина, покликана до буття Богом. Як єпископи, ми ще раз бажаємо підтвердити Богом дану гідність і невід’ємні права людини. Бог створив кожного з нас з любові і дарував безмірну цінність кожній «унікальній і неповторній» особі, про що нагадує нам святий папа Іван Павло ІІ. Христова любов, найповніше виявлена на хресті, є не лише джерелом нашого спасіння, а й основою людської гідності та підставою прав, які належать кожній людині.
Закорінені у євангельському вченні, ми пропонуємо ці роздуми і як українці-католики, і як американці. Ми звертаємося до моральної візії, що допомогла сформувати Сполучені Штати Америки, до спадщини наших попередників у вірі, до свідчення сучасної України та до викликів, які нині постають перед Сполученими Штатами.
Понад усе ми прагнемо дати практичне запрошення й заклик до дії: щоб любов Христова була присутня в повсякденному житті, у родинах, спільнотах, і проявлялася в наших громадянських обов’язках. Лише така любов може стати закваскою для політичного й суспільного життя, дати основу для оновлення особистого і національного. Лише така любов може оживити наші серця, зміцнити наше спільнотне життя й сприяти розвитку суспільства, у якому увиразнюється гідність кожної людини.
Сполучені Штати Америки як моральний проєкт
“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними;
що Творець обдарував їх певними невід’ємними правами, до яких належать життя,
свобода і прагнення щастя. ”Декларація незалежності США, 1776 рік
Люди, що зібралися у Філадельфії 1776 року, ухвалювали не лише політичне рішення. Вони заявляли моральну позицію. Знаменита преамбула Декларації не просто пояснює, для чого існують уряди, вона стверджує, заради кого вони існують: заради людей, створених Богом рівними і наділених правами, яких жоден тиран не здатен відібрати.
Про силу цих ідей свідчать не лише самі слова, а й відгук, який вони знайшли серед людей, що повірили в американський проєкт, наважилися залишити позаду звичне й знайоме та почати будувати країну, докорінно нову за своєю суттю, з особливим баченням того, що означає бути людиною. Вони проклали шлях. Їхнім наступникам просто йти цим шляхом недостатньо, його потрібно постійно вивіряти й удосконалювати, розширювати й продовжувати.
Тому відповідальність за збереження й розвиток задуму засновників, за повагу до здобутків попередніх поколінь і їхню розбудову лежить сьогодні на всіх американцях. Читаючи Декларацію, американці справедливо сповнюються гордості, не через владу чи багатство, а через ідею, що випливає з божественного дару людської гідності.
Американська мрія в кращому своєму вияві не є мрією про матеріальні досягнення, і виміряти її в такий спосіб неможливо. Радше це мрія про справедливий світ, у якому ці Богом дані права є основою уряду й суспільства. Ця американська мрія гідна постійного оновлення і розвитку.
Америка уявлена й побачена
“Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись”Тарас Шевченко, «Юродивий», 1857 рік
Кожен, хто відвідує Вашингтон, округ Колумбія, може побачити ці слова, викарбувані українською мовою на постаменті пам’ятника Тарасові Шевченку, який урочисто відкрили 1964 року. Сам Шевченко ніколи не бував в Америці. Славетний митець і поет, якого називають батьком українського народу, провів життя в Російській імперії, де боровся проти гніту, під яким стогнала більшість його земляків. Сирота, кріпак, що зазнав ув’язнення й жорстокості за поетичний протест проти царського деспотизму, Шевченко вмів розгледіти, навіть здалеку, надію, яку Америка несла світові.
Для нього Америка означала можливість, ще не до кінця здійснену, того, щоб усі люди жили разом у взаємній повазі до Богом даних прав і свободи. Уявлення Шевченка про США було глибоко проникливим: він щиро захоплювався, але не був наївним. Для нього Америка не залишалася лише уявною, а стала зустріччю. Наступного року після написання цих знаменитих рядків, що прославляли Вашингтона й американську ідею, Шевченко подружився з Айрою Олдріджем, чорношкірим актором-аболіціоністом із Нью-Йорка, чия гра шекспірівських героїв здобула широке визнання в Європі. Їхні пам’ятники у Вашингтоні стоять на відстані двох з половиною миль один від одного. У театрі Олдріджа в Університеті Говарда й донині зберігається копія його портрета, намальованого Шевченком.
Шевченко мріяв про Америку як про землю свободи, і вже за два десятиліття чимало українських переселенців вирушили через Атлантику, щоб втілити цю мрію в реальність. Кожна нова хвиля мігрантів прибувала з надією. Отримавши свободу реалізувати свої Богом дані права, новоприбулі американці українського походження й самі жертвували у відповідь: важкою працею й підприємливістю, службою у війську, внеском у релігійне, громадське й культурне життя вони допомагали будувати Америку, воднораз стаючи частиною її історії.
Перші великі групи русинів, як тоді називали себе українці, прибули до Сполучених Штатів з Австро-Угорської імперії у 1870-х роках. Але прийшли вони не з простягнутими руками, їхні руки були мозолистими, готові до праці. Це були селяни з Галичини та Закарпаття, що чули від рекрутерів вугільних компаній про землю, де чесна праця приносить чесну платню.
І принесли вони на нову землю більше, ніж просто виснажливу фізичну працю. Часто неписьменні, вони бралися будувати доми, громади й особливо церкви. Першою нашою парафією у Сполучених Штатах стала церква святого Архистратига Михаїла в Шенандоа, штат Пенсильванія, освячена 1886 року з ініціативи отця Івана Волянського, першого греко-католицького священника на американській землі. За нею пішли парафія за парафією: у Джерсі-Сіті, Міннеаполісі, Гейзлтоні, Кінгстоні, Олифанті, Елмайрі, Піттсбурзі, Філадельфії. До Першої світової війни їх налічувалося майже двісті. Ці церкви, звісно, були передусім храмами почитання Єдиного Бога в Трійці, та водночас служили простором для всіх сфер громадського життя: як школи, зали для зібрань, редакції газет. Тут зберігали мову, вирішували суперечки й виховували дітей у давніх звичаях на новій землі.
Східні католики також одразу долучилися до американського громадського життя. Вони засновували товариства взаємодопомоги, що рятували родини від злиднів задовго до появи американської системи соціального захисту. Вони засновували газети, хори й культурні організації, що збагачували громадське життя міст Нью-Йорка, Філадельфії й Чикаго. Американці українського походження служили в обох світових війнах, у Кореї та В’єтнамі, у Перській затоці, у глобальній війні з тероризмом та в інших конфліктах, не як гості цієї країни, а як її вірні сини й дочки.
Період після Другої світової війни приніс нову хвилю політичних біженців, що тікали від тиранії й релігійних переслідувань: ветеранів, духовенство, інтелектуалів, тих, хто пережив і радянську, і нацистську окупацію, депортацію й геноцид. Ще інші прибули після розпаду Радянського Союзу й падіння залізної завіси. Найновіша хвиля, сотні тисяч людей, знайшла тут притулок від російської війни проти незалежної України, яка триває й досі. Кожна група несла свої дари, голоси й таланти. Сьогодні українці відіграють дедалі помітнішу роль у технологічній і цифровій революції.
250-та річниця незалежності знаменує не лише заснування Америки. Вона вшановує й багату спадщину, що триває вже понад чверть тисячоліття, та внесок усіх, хто творив цю країну, включно з американцями українського походження, серед яких і вірні нашої Церкви.
Американський ідеал і свідчення сучасної України
“Свобода — річ крихка, і від зникнення її віддаляє не більше ніж одне покоління.
Ми її не успадкували; за неї має боротися й захищати кожне покоління. ”Рональд Рейган, інавгураційна промова 33-го губернатора Каліфорнії, 5 січня 1967 року
У нашому світі, що так швидко змінюється, не можна вважати, ніби свобода забезпечена назавжди. Кожне покоління, що живе в свободі, мусить наново визначити, як цю свободу використовувати і як захищати її від сил, що прагнуть підточити чи відібрати її.
Засновники Америки це розуміли. Для них свобода не була абстрактним ідеалом. Декларація незалежності стала водночас і актом оголошення війни проти тиранії, що заперечувала американському народові його Богом дані права.
Україна сьогодні свідчить про те саме. Українці борються не лише за територію, а й захищають істини, які батьки-засновники назвали самоочевидними: що люди створені рівними, що їхні права походять від Бога, а не від урядів, і що жодна імперія не має влади їх знищити.
Свобода не буває безкоштовною. Американці це знають і платили за неї кров’ю впродовж своєї історії. І українці сьогодні платять кров’ю. Та їхня боротьба точиться не лише заради України. Вона є свідченням світові, що принципи, на яких заснована Америка, не є власністю одного народу чи одного моменту в історії. Вони універсальні, і за них завжди варто боротися.
Майбутнє: у що ми досі віримо
“…єдністю і пошануванням власти і авторітету будуються держави,
і тим вони сильні, де цього немає, найсильніша держава мусить завалитися”Митрополит Андрей Шептицький, Звернення до українців, Філадельфія, 1921 рік
Ці слова митрополита Андрея пролунали 105 років тому в місті, яке одночасно є колискою Сполучених Штатів і осередком Української Католицької Церкви в Америці. І вони промовляють до нас донині. Вони звернені до всіх американців, що переживають час гострого політичного й суспільного сум’яття. Це сум’яття вказує на глибшу, духовну проблему, яку архиєпископ Балтиморський Вільям Лорі у своєму нещодавньому пастирському листі назвав «кризою надії, ідентичності й спільноти» («У милосерді та правді: до оновленої політичної культури», 2026).
Що потрібно сьогодні, щоб відбудувати «єдність і пошанування влади й авторитету», про які говорить митрополит Андрей? Який провід здатен викликати справжню повагу? Він полягає не в демонстрації сили, не в позах панування чи гучнішій суперечці, а в близькому й співчутливому супроводі людей, із серцем, відкритим до бідних і слабких. Це вимагає також щирих і шляхетних роздумів, які підносять і ушляхетнюють усіх учасників. І це вимагає справжнього слухання, не обдумуючи відповіді, поки інший ще говорить. Такі роздуми закликають до солідарності, що виходить за межі толерантності й переростає у справжню відповідальність одне за одного.
Таке слухання й така солідарність є не чим іншим, як виявами любові. Бог, Який є Любов (1 Ів. 4:8), є найдосконалішим Слухачем: Він завжди терплячий до наших молитов, нарікань, зітхань. І хіба може бути більше вираження солідарності, ніж Воплочення Ісуса Христа? Богоподібна любов, виражена через слухання, солідарність і кожну форму самопожертви, є основою спільноти. І саме це життя люблячої спільноти, на заквасці Євангелія, запалене Божою любов’ю, пропонує християнські ліки від нинішньої епідемії недовіри й ненависті, відчуження й самотності.
Америка дала безпеку, добробут і релігійну свободу багатьом поколінням. Такі надзвичайні дари не існують самі по собі. Суспільство тримається разом не лише тому, що сильні його інституції, а насамперед тому, що люди довіряють одне одному і пов’язані спільною метою. Коли цей зв’язок слабшає, жодна конституція його не відновить, жодна влада не втримає людей разом.
Людині властива природна життєдайність: здатність будувати, давати життя, творити спільноту, робити внесок у щось більше за себе. Але плід потребує коріння, а коріння потребує спільного ґрунту: розуміння того, що таке людська природа, звідки походить гідність і чим ми завдячуємо одне одному через неї.
У всьому цьому ми знову бачимо, що зв’язок між Америкою та Україною є не лише історичним. Обидва народи знають на власному досвіді, що означає захищати людську гідність від сил, які прагнуть її применшити чи знищити. Усвідомлення цієї гідності, її святості й водночас крихкості, є спадщиною, спільною для обох народів.
Ми розуміємо, що гідність і свобода не є чимось сталим. Про них потрібно дбати й їх захищати. Це усвідомлення закликає нас до спільної відповідальності: піклуватися не лише про власний добробут, а й про добробут інших. Там, де ця відповідальність жива, людське життя процвітає. Там, де її бракує, навіть найсильніша держава, як застерігав Шептицький, приречена занепасти й навіть розпастися.
Другий Ватиканський Собор із великою силою висловлює християнський обов’язок брати на себе відповідальність за громадські справи:
А треба, щоб миряни, прийняли, як властиве собі завдання, обнову дочасного ладу і, в світлі Євангелії та, йдучи за думкою Церкви і побуджувані християнською любов’ю, діяли в цьому прямо і рішуче; щоб, як громадяни з громадянами, співпрацювали по своєму окремому знанню і відповідальності; щоб всюди і в усьому шукали правду Царства Божого. Так треба обновити дочасний лад, щоб зберігаючи вповні стосовні його закони став він згідний з іншими засадами християнського життя… («Apostolicam Actuositatem», п. 7).
Тому ми нагадуємо нашим вірним про потребу виявляти любов одне до одного і до всіх наших ближніх через громадянську залученість. Церква не є політичною організацією, проте вона доручає мирянам оживляти громадянське суспільство через участь у політичному процесі. Це починається з базової політичної обізнаності, просвітленої Євангелієм і сформованої соціальним вченням Церкви, а також із участі у виборчому процесі. Усі християни, що живуть в умовах демократії, повинні постійно формувати свою громадянську свідомість і реалізовувати своє право голосу. Це обов’язок і моральна відповідальність громадянина. Християни також мають бути готовими обіймати публічні й урядові посади, приносячи таким чином любов і правду Євангелія в ці сфери.
Ми не пропонуємо політичну чи ідеологічну програму. Ми пропонуємо духовний шлях. Він починається з готовності дозволити Богові преобразити наше розуміння того, хто є Бог, хто є ми, чим ми завдячуємо одне одному й якими людьми прагнемо бути.
Зрештою, це хресна дорога, яка є дорогою любові. Тієї ночі, коли Його видали, а радше, коли Він Сам Себе видав за життя світу, Господь сказав своїм учням: «Більшої любові над ту не має ніхто, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. По цьому пізнають усі, що ви учні Мої, коли будете мати любов між собою» (Ів. 15:13; 13:35).
Якщо найбільша любов є самопожертвою, і якщо любов є ознакою справжнього учнівства, то наш шлях це шлях жертовної любові. Ця любов кличе нас до слухання, солідарності та спільнотного життя. У політичній і суспільній сфері така любов вимагає, щоб ми використовували власну свободу для забезпечення свободи й прав інших, особливо знедолених, самотніх, слабких.
Завершення: в Бозі наша надія
“А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. ”
2 Кор. 4:7
Людська сила обмежена, а принципи, довірені людям, переживають їх самих і перемагають людську слабкість.
Суспільства часто відчувають цю напругу: вони здатні на велике добро, але мають свої межі. Тримає їх не власна стійкість, а закладений у них моральний і духовний стрижень.
І Сполученим Штатам Америки, і Україні довірені не просто політичні системи. Обидві країни покликані боронити розуміння людської особи, чия гідність не залежить від обставин, а свобода є не тимчасовим привілеєм, а відповідальністю, що переходить із покоління в покоління. Тож свободу, яку цінують обидві країни, потрібно приймати як покликання, а не просто як спадок.
Для американців і українців ця істина ніколи не була абстракцією. Її загартовували в боротьбі, у війнах і в тихій праці. Її плекали в церквах, у родинах, у спільних вчинках віри й солідарності.
І все ж остаточною запорукою свободи є не людське бажання, а довіра Богові: те, що прожите в правді, справедливості й любові, не може бути втрачене, навіть коли зранене чи затьмарене. Така довіра не заперечує страждання й не тікає від відповідальності. Натомість у ній живе тиха впевненість, що сенс людських зусиль не вимірюється безпосередніми наслідками. Ми повинні бути впевненими й не мати страху. У смиренні ми знаємо, чим завершиться кожне чесне життя й праця в Господі. Як проголошує святий апостол Павло в Посланні до римлян: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро» (Рим. 8:28).
Те, що ми отримали, маємо нести далі. Те, що збудоване, маємо берегти. Те, що зранене, маємо зцілити. І те, що довірене людським рукам, зрештою має повернутися до Бога, бо Він залишається вірним усім поколінням.
Ці істини ми справді вважаємо самоочевидними.
+Борис Ґудзяк, Архиєпископ Філадельфійський,
Митрополит Української Католицької Церкви у США
+Павло Хомницький, ЧСВВ,
Єпарх Стемфордської єпархії
+Венедикт Алексійчук,
Єпарх Єпархії Святого Миколая в Чикаго
+Богдан Данило,
Єпарх Єпархії Святого Йосафата в Пармі